АПОСТРОФ
Розмінна монета чи поле бою: що буде з Україною у 2017 році
9 кроків до врегулювання конфлікту з Росією
За результатами 2016 року українська зовнішня політика нагадує розбите корито. Провал на європейському напрямі, провал на американському напрямі, напруга і проблеми у відносинах навіть із найближчими сусідами, жодного проблиску надії на врегулювання конфлікту з РФ, ніякого прогресу у політичних чи торгово-економічних стосунках з переважною більшістю країн Азії, Африки чи Латинської Америки. Нарешті вдалося зробити декілька успішних кроків у рамках ООН, але голосування на Генасамблеї цієї організації щодо Резолюції стосовно прав людини у АР Крим показало, що станом на сьогодні покластися можемо лише на 36% країн – членів організації (проголосували 70 з 193) у визнанні Росії агресором.

Попри болючі висновки, які українська влада мала би зробити після провалів з ЄС і США та з огляду на все більш загрозливу поведінку Росії, єдиною відповіддю на усі запитання залишається мантра про вступ в ЄС і НАТО. Тим часом світ навколо України швидко змінюється. Ігнорування змін матиме погані, якщо не трагічні наслідки. Ці зміни можуть далі погіршити зовнішньополітичні позиції України і маргіналізувати її на міжнародній арені до статусу країни-невдахи, про що так мріє Росія. Але вони водночас є і шансом для України вийти з нинішнього зовнішньополітичного глухого кута, визначити таку роль нашої країни у регіоні, Європі і світі, яка відновить інтерес та повагу до неї. Вже немає сенсу далі говорити про те, хто винен у втрачених після Євромайдану зовнішньополітичних шансах України і чому це відбулося. Головне питання не лише для української зовнішньої політики, але й для майбутнього укранської державності, це - що робити далі.
Яке наше, українське бачення майбутнього країни, її місця у світі, куди нам рухатися, що робити з анексією Криму і війною на Донбасі? Що робити із зрадливою Європою, агресивною Росією і непередбачуваними Штатами?
Страх перед новим світом, у якому ми так несподівано опинились, зрозумілий. Європейська та євроатлантична інтеграція залишалися для більшості дезорієнтованого українського політикуму останньою соломинкою, за яку вони чіпляються, щоб знайти хоч якусь точку опори. Не розбираючись у особливостях процесу євроінтеграції, не прочитавши угоду про асоціацію, не проаналізувавши як це було у інших і як це може бути у нас, вступ до ЄС і НАТО продовжує бути відповідю на усі питання, рецептом від усіх хвороб. Чи піском, у який українські політики засовують голову, щоб сховатись від нових реалій. Невже не очевидна небезпека страусиної дипломатії?

Не треба боятися змін, які настають абсолютно не зважаючи на наше ставлення до них. Не треба боятися нових ідей і нового погляду на себе, на наш регіон і світ, у якому ми живемо. Так, ми знаходимося на перехресті геополітичних вітрів і за декілька місяців все може знову радикально змінитися і навіть найкраща ідея сьогодні може стати помилковою завтра. Але найбільша помилка сьогодні – це покластися на милість вітру і хвиль під час десятибального шторму, віддатися волі провидіння тоді, коли треба щосекунди боротися за порятунок. Україну не врятує ні Брюссель, ні Вашингтон, ні Москва. Україну врятує лише власна зовнішньополітична стратегія і тактика, власна гра, спрямована на захист власних, а не чужих інтересів. А для цього потрібна чесна відповідь на питання де ми, хто ми, яка наша мета, куди ми хочемо потрапити і який шлях для цього обрати. Усвідомлення нових реалій уможливлює нову зовнішню політику, дає шанс на політику успіху, а не прирікає до політики безкінечних поразок.
Ми не можемо передбачити майбутнє, але, як каже мудрість, ми можемо його створити
Так, ми не знаємо, що нам готує завтра, як розвиватиметься ситуація в світі і навколо нас. Радіючи падінню Берлінської стіни мало хто міг уявити, що через 25 років ісламські фундаменталісти давитимуть на фургоні мирних жителів цього міста на різдвянному ярмарку. Уявляючи новий світ із студентських майданів Праги, Будапешта чи Києва, ми чекали на розширення ЄС і НАТО, перемогу "свободи, рівності, братерства" на просторах від Лісабону до Владивостоку. І точно не етнічні чистки, бомбардування Бєлграда, безсилля миротворців біля Сребрєніци, незалежність Косово і російське вторгнення в Грузію чи в Україну. Спостерігаючи за успіхом наших західних сусідів і намагаючись його повторити, ми точно не могли уявити заяву ЄС про те, що вистраждана угода про асоціацію "не дає Україні статусу кандидата на вступ до Євросоюзу, як і не створює зобов'язання надати такий статус Україні в майбутньому»…

Ми не можемо передбачити майбутнє, але, як каже мудрість, ми можемо його створити. Спочатку думка, потім слово, потім дискусія, консенсус, рішення, дія і результат. Якщо, звичайно, це зробити вчасно і так, щоб рішення не розходились з думками, а дії – з рішеннями.

Українці не бачили себе в ЄС і НАТО у 1991, коли цього так домагалися наші західні сусіди. Україна почала рух до обох організацій тоді, коли вікно можливостей вже майже було зачинене. Cерйозно ж ми підійшли до євроінтеграції лише коли це вікно вже задраяли. І питання вже навіть не у тому, що ми бідніші країн Євросоюзу на декілька порядків, а ВВП на душу населення в Україні за дуже оптимістичними оцінками МВФ складає 20% від середнього по ЄС і 30% - від ВВП на душу населення у РФ. ЄС остаточно ввійшов у період переосмислення себе, перевизначення своєї місії і цілей. Допомога Україні вступити в ЄС серед них не значиться.

Найгірше у цій ситуації - битись головою у зачинені двері, плекати марні надії і керуватись ілюзіями. Час подивитись заново на світ навколо нас, зрозуміти, що відбувається, куди і як нам рухатися, а не жити у мріях двадцятирічної давності.
світ у 2016 році
Минулий рік був сповнений численними потрясіннями у світі. Брекзіт, перемога Трампа, теракти в Європі, масові жорстокості у Сирії, спроба перевороту в Туреччині – це далеко не повний перелік несподіванок, які застали світ зненацька. Динамічні зміни відбуваються навіть швидше, ніж політики, дипломати, експерти, пересічні громадяни різних країн встигають їх зрозуміти. Але усі, мабуть, вже точно зрозуміли, що світ увійшов у нові геополітичні реалії. Нова епоха відрізнятиметься від періоду 1991-2016 років так само, як цей період відрізнявся від часів холодної війни.
Прихід Дональда Трампа у Білий дім засвідчив кризу ліберальної ідеології, відкритої торгівлі та цінностей вільного світу, навколо яких ґрунтувалася політика США як лідера цього вільного світу в останні десятиліття. Перелік опцій подальшого розвитку США широкий. Від конфронтації із зовнішнім світом, Китаєм/Європою/Росією, повернення США до протекціонізму та навіть ізоляціонізму, до відновлення перед обличчям нових загроз, або до трансатлантичного альянсу і лідерства Сполучених Штатів у процесі глобалізації.

Поки що перемога Трампа викликала небезпідставні побоювання у союзників США, які тривалий час покладалися на США у забезпеченні національної безпеки. Бізнес-підхід команди Трампа може означати зменшення ресурсів США на підтримку створених останніми десятиліттями альянсів, що у свою чергу змусить, скажімо країни Балтії, більше покладатися на власні сили, аніж на статтю 5 Вашингтонського договору НАТО.

Проекція того, що ми знаємо про нового лідера США, дозволяє припустити його майбутню спробу домовитися з РФ проти ісламістів та Китаю, з європейськими партнерами – проти усіх: і ісламістів, і РФ, і Китаю. Така собі система тимчасових союзів, набір засобів тиску, стримування, противаг, які змушуватимуть кожного з гравців обережно спостерігати за діями Вашингтону, а не вибудовувати довготривалу власну стратегію. Союзників не буде і ті, хто повірять словам, пошкодують. Інтереси визначатимуть нову американську зовнішню політику. Нічого особистого, просто бізнес. Хіба що ще трошки особистих симпатій і амібцій.

Європейський Союз у 2017 році послабить свій вплив на події не лише у світі, але й на європейському континенті
За дипломатичною риторикою розпочнуться домовленості, які, як багато хто вважає, можуть призвести до "big deal" – великої угоди щодо нових правил гри на міжнародній арені. Теоретично. Тому що на практиці замість тривалих інтелектуальних дипломатичних перемовин може швидко розпочатися змагання декількох однакових персонажів, "геополітичних мачо". Вони можуть домовитись, а можуть за півроку ввійти в клінч, за якого замість однієї Сирії з'являться декілька, де чужими руками і життями ці хлопці визначатимуть, хто з них справді господар.

І один, і інший сценарій станом на сьогодні навряд чи позитивні для України. За першого Україна може стати розмінною монетою. За другого – полем бою, випаленою землею, де геополітичні опоненти воюватимуть до останнього українського солдата. Виграти у цій грі за будь-якого сценарію не можливо.

Тим часом інший геополітичний гравець – Європейський Союз - у 2017 році послабить свій вплив на події не лише у світі, але й на європейському континенті. ЄС далі перебуватиме у стані системної кризи та стратегічної невизначеності свого подальшого розвитку. ЄС різних регіонів, угрупувань, швидкостей, різних рівнів інтеграції... Загострення внутрішніх протиріч та активізація націоналістичних сил поставили під сумнів не лише легітимність засад та інституцій ЄС, а й збереження Євросоюзу як політичного та економічного об'єднання у нинішньому вигляді. Американський аналітичний центр Стартфор взагалі передбачає розпад ЄС на декілька регіональних блоків. Можна посперечатися, наскільки обгрунтований діагноз про те, що "Євросоюз помирає". Думаю, що ні, він побудований на здоровій основі і має величезний потенціал перебороти і цю кризу. Але не підлягає сумніву, що 2017 року ЄС не лише не допомагатиме Україні відновити територіальну цілісність, але й не буде у стані дати відповідь своїм громадянам на значно актуальніші внутрішньополітичні та соціально-економічні питання.

Заради країн "буферної зони" між ЄС і РФ (і не лише) ніхто з західних лідерів не піде на війну чи навіть серйозний конфлікт з РФ
Тим часом Росія, незважаючи на санкції Заходу, падіння цін на нафту та погіршення соціально-економічного становища, продовжуватиме займати жорстку позицію на міжнародній арені та застосовувати воєнну силу в Україні та Сирії для просування своїх геополітичних інтересів. Небажання США та європейських країн йти на загострення з Росією дозволяє Кремлю відносно комфортно почувати себе на міжнародній арені, санкції не загрожують існуванню нинішнього кремлівського режиму, а поступове підвищення цін на нафту дозволятиме їх ігнорувати взагалі. МВФ прогнозує, що у 2017 р. ВВП Росії почне зростання на рівні 1% за умови відсутності стрімкого зниження ціни на енергоносії. А враховуючи, що Трамп з огляду на природу його бізнесу також зацікавлений у підвищенні цін на нафту, то рівень 60 доларів за барель чи вище є цілком реалістичним. А це означає, що 2017 року Росія не лише не відмовиться від планів відновлення геополітичної рівноваги з США та інтеграційного утворення на теренах колишнього СРСР, але й намагатиметься надати цим процесам нового дихання.

Примусити лякливий Захід рахуватися з Росією виявилось для Кремля відносно легким завданням. Заради країн "буферної зони" між ЄС і РФ (і не лише) ніхто з західних лідерів не піде на війну чи навіть серйозний конфлікт з РФ. А політичні зміни в США і найближчим часом у інших країнах Заходу надають шанс зафіксувати досягнутий прогрес у "відновленні балансу сил", а то й просунутися вперед. Згадані вище американські аналітики називають 2017 "золотим роком" можливостей для Росії. Звичайно, глиняні ноги російського колоса – слабка економіка, закриті суспільні інституції, корупція, авторитаризм, регіональні дезінтеграційні процеси - можуть у будь-який момент підкосити наполеонівські плани російського лідера. Але коли це на подібні дрібниці у сусідній країні зважали...

На фоні нинішніх потрясінь на Заході продовжується зростання ролі країн Азії у світовій політиці та економіці. За умови збереження таких тенденцій у найближчих 5-7 років основний центр ділової, а потім і політичної активності переміститься з євроатлантичного регіону в тихоокеанський. Помітне посилення таких країн як Китай, Індія, Південна Корея та Індонезія за економічними та військово-політичними параметрами свідчить про розмивання монополії Заходу у світовій політиці та економіці. Поступово формується світ, де вперше за останні півтисячоліття центри домінування можуть пересунутися з європейського чи євроатлантичного простору на тихоокеанські простори. І поки в брюсселях і віднях вестимуться безкінечні перемовини про правила гри у міжнародних відносинах, ці правила можуть за замовчуванням бути встановлені в пекінах чи делі тими, хто через два десятиліття зверхньо дивитимуться на США та ЄС як на збіднілих давніх знайомих.

Зверніть увагу на очікуване зростання ВВП США, Китаю, Індії та ЄС. У 2050 році першою і другою економікою світу буде не США і ЄС, а Китай та Індія. І якщо ліберальна висококонкурентна американська економіка ще має шанс з допомогою дипломатії каннонерок конкурувати з обома, то ЄС хіба що забезпечуватиме відпустковий відпочинок багатих туристів з Китаю, Індії, інших азіатських країн. До речі – уявляєте, де там буде наше місце, наша частка у розподілі праці з надання сервісних послуг китайським туристам?

У 2050 році першою і другою економікою світу буде не США і ЄС, а Китай та Індія. І якщо ліберальна висококонкурентна американська економіка ще має шанс з допомогою дипломатії каннонерок конкурувати з обома, то ЄС хіба що забезпечуватиме відпустковий відпочинок багатих туристів з Китаю, Індії, інших азіатських країн. А де там буде наше місце, частка у розподілі праці?
За цих умов Україна може залишатися у Європі і світі через 5, 10 чи 20 років привабливим місцем для життя лише якщо зможе створити своє унікальне місце у міжнародному розподілі праці. Враховуючи вступ західних сусідів України до ЄС та інтеграцію східних сусідів навколо РФ, Україна має шанс стати загальноєвропейською зоною економічної свободи, гаванню для європейського і російського капіталу. Як привабити сюди європейський капітал? Низькими податками. Російський – повною економічною свободою. Низькі податки та економічна свобода разом гарантіями на приватну власність і абсолютним верховенством права умождивлять реалізацію внутрішнього потенціалу зростання і зможуть перетворити Україну на європейський Сінгапур чи надати їй місце, яке нещодавно займав Кіпр. А падіння гривні робить розміщення виробництва в Україні для європейських компаній привабливішим, ніж у Китаї. Все, що потрібно для перетворення цього потенціалу в практику – це максимальна лібералізація, верховенство права, усунення держави від будь-якої участі в економічних процесах окрім забезпечення антимонопольного законодавства, чесної конкуренції та рівного доступу.

Але повернемось до геополітики. Фактично, у 2017 році нас чекає системна спроба переглянути засади світоустрою, закладені після завершення холодної війни, з велетенським дестабілізаційним потнеціалом. Ця проходитиме на фоні внутрішньополітичної турбулентності всередині ключових західних країн, що лише створить додатковий простір для маневру для активних гравців з чітким порядком денним і інструментами впливу. Чи витримає звична нам євроатлантична архітектура безпеки цю бурю, що легко може перерости у справжній шторм, передбачити важко. А от у тому, що у 2017му добряче потрясе Україну, не сумнівається ніхто.

Україна: девятий вал
Після Революції гідності Україна отримала такий же, якщо не більший кредит довіри і підтримки з боку цивілізованого світу як після Помаранчевої революції. Країна, яка пройшла з прапором ЄС через кривавий Майдан, сприймалась у світі як символ громадянської мужності, а у Європі – як уособлення європейських цінностей. За два з половиною роки цей кредит трансформовано у пару успішних закордонних візитів і декілька траншів фінансової допомоги. І все.

Внаслідок відсутності системних реформ і продовження корупційних практик Україна знову сприймається у світі як країна, яка "ніколи не втратить шансу втратити шанс". За останніх півроку Україна у західних ЗМІ та політичних колах знову, як і перед Майданом, стала синонім рейдерства, беззаконня, неефективності, втрачених можливостей. Низка зовнішньополітичних провалів і ймовірних проблем, які можуть розпочатися найближчим часом, лише доповнюють епічну картину дев'ятого валу, через який у 2017 прийдеться пройти українській державності. І нехай не вводять в оману читача дипломатичні вправи наших західних партнерів про те, що за останні роки зроблено більше, ніж за попередні 20 років незалежності. Ці слова західних лідерів лише підсолоджують рішення на зразок чергового перенесення дати надання безвізового режиму чи спрямовані своїм платникам податків для випаравдання витрачених коштів на допомогу Україні.

Від євроромантизму до гіркого прагматизму
Про реальну політику говорять не слова, а дії. Чого лише вартують рішення з боку ЄС. Драматичні події навколо ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і безвізового режиму засвідчили, що «медовий місяць» у відносинах Києва з Брюсселем вже давно закінчився. З одного боку, Європа все більше відчуває «втому від України» через повільні реформи та слабкий прогрес у боротьбі проти корупції. З іншого боку, нинішнє політичне керівництво України так і не змогло перейти від єврориторики до єврореформ.

Що й не дивно. Колишній прем'єр-міністр Литви Андрюс Кубілюс влучно висловився про євроінтеграційний шлях своєї країни: «Ми мали гарантії членства в ЄС і це було стимулом для проведення вдалих реформ. Україна наразі таких стимулів немає». Читач може простудіювати усі заяви керівництва ЄС щодо минулого етапу розширення Євросоюзу та вступу до євроспільноти країн колишнього комуністичного табору. І ці заяви, і практично усі експертні дослідження причин успіху трансформації країн-кандидатів підтверджують: перспектива вступу в ЄС була двигуном, який штовхав процес реформ, була основною мотивацією того, чому потрібно пройти через важкі трансформації, образом «світлого майбутнього», яке настане в кінці болючого процесу змін. Перспектива членства була головним так званим «пасивним» стимулом реформ, дякуючи якому країни-кандидати мали пакет «активних» стимулів - таких як багатомільярдна передвступна допомога тощо. Угода про асоціацію покладала на Україну зобов'язання, в порівнянні лише з зобовязаннями країн-кандидатів. Яким чином Україна змогла би виконати їх без обох стимулів, які мали країни кандидати, складно уявити. Особливо враховуючи, що ситуація і проблеми в Україні на порядок складніші, ніж у наших західних сусідів.

Саме тому «момент істини» у відносинах України і ЄС рано чи пізно мав настати. Питання того, ким є Україна та ЄС, чи бачать в ЄС нашу країну, потрібно було вирішувати в 1990-х, найпізніше – після Помаранчевого Майдану. Мета подорожі визначає маршрут. Міраж обезсилює мадрівника, ілюзія заводить у тупик. Заявка на вступ чи недвозначність в угоді дозволила би уникнути багатьох проблем. Ми мали шанс на євроінтеграцію - або на гідне "Ну ні – так ні". З петлянням щодо природи відносин і мети угоди про асоціацію ми взяли на себе виключно важкі зобов'язання, не отримали перспективу вступу в ЄС чи адекватної допомоги, але при цьому ще й пройшли крізь акт загальноєвропейського приниження.

Нідерландський референдум лише допоміг «оголити» суть основної проблеми Угоди про асоціацію, яка все одно б виявилась – через рік, два, п'ять... Угода про асоціацію визначає для України місце не майбутнього і не потенційного країни-кандидата, а третьої країни, з якою ЄС хоче дружити. Не більше. Це не лише питання морального чи політичного приниження, через яке прийшлось пройти суспільству, що заплатило таку високу ціну за свою європейську мрію. Це питання як нових геополітичних реалій, у яких нам тепер прийдеться виживати. Як і внутрішньополітичних наслідків від неминучого розчарування в європейській ідеї, яке охопить, якщо ще не охопило наше суспільство.

Єдина хороша новина, яка могла відтермінувати момент євророзчарування на декілька років, безвізовий режим, у силу низки обставин залишається предметом внутрішньоєесівських торгів. Для українців ж безвіз вже перетворився у предмет сарказму, насмішок, розчарування. Навіть, якщо в травні-червні таке рішення і буде прийняте, що ймовірно, але не гарантовано, воно вже не сприйматиметься як нагорода за реформи, а скоріше асоціюватиметься із приниженням, яке нам прийшлося пережити в кінці 2016 року.

ЄС протягом останніх двох десятиліть сприймався в Україні як своєрідна точка опори, якір, який дозволяє утримати зрадливий український політикум від штормових вітрів і змушує його ще й реформи робити. У 2017 році нам прийдеться поступово – а може і дуже швидко - попрощатися з концепцією доброго дядька з Брюсселю, який прийде і порядок наведе. Хвиля євроскепсису і "втоми від Європи" в Україні така ж невідворотна, як і "втома від України", про яку знову говорять у Берліні чи Парижі. Їм наступного року буде не до нас, а нам, ймовірно, вже не до них. Бо найгірші новини з Брюсселю ніщо у порівнянні з новинами, які нас можуть чекати з Вашингтону.

Чи є у Вас план, містер Трамп...
Україна поруч з Сирією стануть тест-кейсами, на яких буде апробовано чим все таки є нове перезавантаження відносин РФ-США
За два роки до початку Євромайдану – коли мало хто міг уявити війну з Росією чи передбачити перемогу Трампа – провідний американський геостратег Збігнєв Бжезінський попереджав, що Україна буде в числі тих країн, які відчуватимуть найбільшу загрозу внаслідок послаблення ролі США у світі. Президентство Дональда Трампа може здійснити це передбачення. Політика США щодо України за адміністрації Трампа буде визначатися не лише бізнес-підходом його команди, а й прорахунками Києва, який відкрито робив ставку на перемогу Гілларі Клінтон і нашкодив команді нового президента. Голосування щодо Ізраїлю в РБ ООН продемонструвало, що уроки американської внутрішньої політики так ніхто у нас не вивчив. У кращому випадку можна сподіватися на збереження існуючого рівня двосторонніх відносин між Києвом і Вашингтоном, чи на скорочення нинішнього формату співробітництва, яке може проявитися у зменшенні фінансової та військової допомоги Україні. У гіршому – Київ може стати розмінною монетою у торгах Вашингтона і Москви. Чи полем бою між ними.

Ймовірно, протягом перших місяців ми побачимо активний російсько-американський діалог щодо усього спектру міжнародних проблем. Україна поруч з Сирією стануть тест-кейсами, на яких буде апробовано чим все таки є нове перезавантаження відносин РФ-США. Буде це спробою показати, що ми робили все, щоб порозумітися, але інша сторона вперлася (і тому ми зараз їм покажемо, де раки зимують), чи ж стане американсько-російське порозуміння Ялтою-2 частково змішаною з Гельсінкі-2? Передбачити важко.

Якщо домовляться, а українці так і не ввійдуть у переговори, то нас ймовірно чекатимуть швидкі перевибори (парламентскі, президентські, чи ті і інші), перезавантаження перемовників у Києві на тих, хто не викликає ідіосинкразію у однієї чи обох сторін, і угода, параметри якої визрівають десь у головах у Москві чи Вашингтоні.

Якщо ж не домовляться, то за півроку ми таки отримаємо джевелліни, а може і щось більше, тільки тоді театр воєнних дій ризикує вийти за межі сьогоднішнього. А червоної лінії, де вона точно мала би зупинитись, немає. Тому єдина формула, за якої Україна не програє – це домовитися за нашою участю на прийнятних для нас умовах. Важко, але реалістично, якщо не гратися, а грати.

Про можливі параметри домовленості без нас вже висловився ветеран американської дипломатії Генрі Кіссінджер, близька людина до 45-го президента США. Він бачить таке вирішення українського питання у рамках американсько-російського врегулювання: «США повинні визнати, що Крим належить Росії. Санкції проти Росії знімаються, в обмін на це Росія виводить війська зі східної України та припиняє надавати допомогу бойовикам Донбасу». Якщо Трамп прислухається до порад досвідченого дипломата, то Україну чекає російсько-американська домовленість навколо Східної Європи: США (де-юре чи де-факто) визнають анексію Криму, Росія припиняє мілітаризацію Балтійського регіону, а Україні відмовляють у євроатлантичних прагненнях та повертають контроль над Донбасом. Такий сценарій дає змогу Росії утвердити гегемонію на пострадянському просторі, а США заощадити ресурси, витрачені на конфронтацію з Росією. При цьому за формулою «Крим в обмін на Донбас» Україна залишається в ролі розмінної монети сильних світу цього.

Конфронтаційний же сценарій може перетворити Україну на таку собі «європейську Сирію», де США і Росія вирішуватимуть долю світового порядку завдаючи удару не прямо один одному, а тому, кому не пощастило стати поміж ними. Не виключається, що США захочуть відігратися за тактичну поразку у Сирії шляхом оточення Росії вздовж периметру своїх кордонів. Підвищення ставок в «українській кризі» загрожуватиме безпрецедентною ескалацією на Донбасі та значними військовими й матеріальними втратами нашої держави. Важко сказати, хто виграє у такому двобої, однак жертвою однозначно стане український народ.

Звичайно, теоретично залишається і варіант, коли обидві сторони вирішать заморозити українське питання, зберегти статус-кво у Східній Європі. Це може дозволити сторонам на певний час переорієнтуватися на інші пріоритети, а Україні – взяти паузу, необхідну для активізації реформ, зміцнення обороноздатності та переосмислення зовнішньої політики. Але для чого Росії робити такий подарунок Україні чи американцям? Такого шансу, як у 2017 році, вони навряд чи ще отримають у найближчий час. Та й для американської дипломатії потрібна Росія на декількох напрямах, а Україна не настільки важлива для Вашингтону, щоб нею пошкодувати при потребі.
Таким чином, у 2017 році Україна не зможе системно розраховувати у конфлікті з РФ ні на США через нові пріоритети адміністрації Трампа, ні на ЄС через його занурення у внутрішні протиріччя. Тим більше, ми не можемо розраховувати і на міжнародне право через ослаблення інструментів міжнародного миру і безпеки та зростання хаосу у світовій політиці.
Росія: гра на підвищення ставок
Про миролюбність, поблажливість чи зміну у підходах з боку Росії у 2017 році не йдеться взагалі. Російське керівнитво пройшло через найважчі випробовування, продемонструвало Заходу, що з ним треба рахуватися, і очікує зараз на дивіденди від перемоги в низці країн проросійських політиків. Навіть на початку російської агресії проти України в європейських столицях не спостерігалась хвиля антиросійських настроїв. А сьогодні взагалі відсутнє бажання боротися з РФ через Україну. Для європейських виборців українсько-російський конфлікт завжди був чужим, це конфлікт між близькими родичами, куди далеким родичам чи тим більше знайомим треба втручатися ну хіба що для формальностей, стати свідком їх примирення. Європейські популісти – та й не тільки – тонко відчувають цей настрій своїх виборців і зіграють зараз на ньому разом з антиіммігрантськими і євроскептичними настроями. А Росія зможе повернутися у багатьох столицях до діалогу у звичних для себе традиціях.

Але зміна настроїв у ЄС – лише ще один фронт роботи, ще один з багатьох супутніх факторів, а не головне поле бою для РФ у 2016-2017 роках. 2016 рік для Кремля був "роком Сирії" – тут знаходився вузол світової політики, тут змінювався геополітичний баланс. Ввязались в конфлікт, підняли ставки, розбомбили декілька міст, допомогли своєму союзнику, показали під час російсько-турецько-іранських переговорів місце США і ЄС у міжнародній політиці – і місію тут можна вважати виконаною. Тисячі вбитих, сотні тисяч біженців не в рахуються. Зараз – час для бонусів, якщо не трапиться якихось несподіванок.

2017 рік ймовірно визначений Кремлем "роком України".
Росія так само ітиме на підвищення ставок, ініціюватиме загострення ситуації, що надає гравцю не лише тактичну перевагу, але й змушує інших грати у його гру. Палітра альтернатив широка. Від відновлення бойових дій до підтримки сепаратистських настроїв у інших регіонах, від розкручування корупційних скандалів до голодних бунтів. Найкращою з них для Кремля є внутрішня дестабілізація, благо що українська влада все робить, щоб здискредитувати себе за кордоном і всередині і наближає вибух з усіх сил, розраховуючи лише на силовиків і страх суспільства перед Путіним. Кремль сподівається, що з послабленою Європою і без американської підтримки Україна ввійде у внутрішньополітичну турбулентність, яка просто винесе на верхівку влади тих, хто сьогодні у опозиції.

Внутрішньополітичні зміни незворотні тим більше, якщо вдасться домовитись з Вашингтоном: будь-який прогрес у впровадженні чи то Мінська-2, чи то будь-якої іншої домовленості щодо врегулювання «української» кризи вимагатиме низки нормативних актів, які ні нинішній президент, ні нинішній парламент прийняти вже не у змозі. А отже матиме місце «широкий консенсус» міжнародних гравців щодо потреби перезавантаження влади в Україні. А якщо такий консенсус буде досягнуто, то його реалізація – питання техніки. А скільки можливостей для подальшої дестабілізації відкриває будь-яке голосування "мінського пакету" чи відмова від нього, будь-які дочасні вибори…

Не виключається і "широкий консенсус" і щодо питань іншого рівня – Гельсінкі-2, перегляд загальноєвропейської архітектури безпеки і співробітництва. Але це дуже довготермінові процеси, крихка матерія, надто багато гравців, надто багато спойлерів і ще більше скептиків. Немає ще навіть приблизного бачення того, як можна об'єднати путінсько-трампівську домовленість дружити з існуючими міжнародними процесами і структурами – навіть якщо одні з них неефективні, а інші у процесі розпаду. На побудову чи капітальний ремонт існуючої міжнародної архітектури можуть піти роки. Тому "українську кризу" російське керівництво намагатиметься не привязувати до широких міжнародних домовленостей, а вирішити як у Сирії – швидкими ударами у найбільш вразливі точки.

Можна лише здогадуватися, як зараз у поті чола пишуться найрізноманітніші сценарії у підмосковських санаторіях. Росія створюватиме ситуацію, коли будь-яка з альтернатив їй вигідна, більше чи менше, але все рівно вигідна. На відміну від України, якій знову приходиться грати у нерівну гру і обирати між поганим і дуже поганим.
А чи має план Україна?
Українське керівництво створило добрий грунт для активізації дій Москви на українському напрямі. Корупція, кумівство, найгірші стандарти урядування в Україні вже призвели до падіння соціальних стандартів і швидкого зростання протестних настроїв. Прогнозовані темпи зростання ВВП України наступного року (на рівні 2% за нашими оцінками і до 3% за дуже оптимістичними урядовими прогнозами) все ще далекі від того, щоб громадяни України відчули поліпшення рівня життя, а економіка могла конкурувати на провідних ринках світу. Єврооптимісти сподівались, що Україні вдасться переорієнтувати власний експорт і перекрити втрату російського ринку нарощуванням обсягу торгівлі з країнами ЄС та іншими країнами світу. Втім, подібні сподівання виявились дещо перебільшеними. Справді, доля країн ЄС в загальній структурі зовнішньої торгівлі України за останні три роки зростала (з 26,9% у 2013 до 37,3% за результатами 10 місяців 2016). Однак абсолютні обсяги торгівлі виявились не особливо вражаючими.

За два роки експорт товарів до ЄС впав на 21%, імпорт –на 43%. Не врятувала вітчизняний експорт навіть драматична девальвація гривні. Українські товари не стали суттєво дешевшими для європейських споживачів за рахунок високої долі імпортної сировини в структурі українського експорту. Лише у другому кварталі цього року вдалося відновити незначний ріст обсягів двосторонньої торгівлі. Який з факторів більше сприяв такому росту – початок дії ПВЗВТ чи ознаки макроекономічної стабілізації на фоні різкого обвалу в 2014-2015 роках – питання відкрите. Торговельні відносини з ЄС за останні два десятиліття скоріше говорять на користь другого варіанту. А особливо непокоїть, що провідні позиції в українському експорті далі займає сировина чи продукція з низьким рівнем обробки. Деревина, олія, той же метал...

Військові дії на Донбасі та торгівельна війна з Росією суттєво вплинула як на динаміку так і на структуру зовнішньої торгівлі України за останні три роки. В результаті частка Росії в загальній структурі українського експорту за скоротилась з 24% в 2013 році, до 10% за результатами 10-ти місяців 2016-го, а імпорт - з 30,5% до 13.1% відповідно. Вслід за російським ринком, Україна цілком прогнозовано втрачає позиції і на традиційному для неї ринку СНД. І справа не тільки в тому, що такі багаторічні торгівельні партнери України як Білорусь чи Казахстан входять до Митного союзу, де головну роль відіграє Росія. Блокування українського транзиту через російську територію ускладнило економічні зв'язки України з державами Південного Кавказу та Центральної Азії, що негативно відобразилось на обсягах торгівлі з цими країнами. В результаті за 10 місяців минулого року падіння експорту до СНД становило 25,6%, а імпорту – 23,4%.

Раніше чи пізніше (якщо буде безвіз) суспільні настрої зреагують на цю сукупність політичних, соціальних та економічних факторів. З чим зустрічатимемо хвилю європесимізму та русофільських симпатій у суспільстві? Що обіцятиме Київ голодним і безробітним?

Тим часом застарілі державні інституції загалом та дипломатична служба зокрема не у стані об'єктивно аналізувати політичні процеси у світі, вчасно реагувати на швидкоплинні зміни та приймати адекватні зовнішньополітичні рішення з точки зору національних інтересів нашої держави. Незважаючи на певні зміни у системі державної служби після набуття чинності нового законодавства, вітчизняне МЗС залишається вкрай негнучкою та неефективною державною установою. Минулі два роки не залишають вже сумнівів у тому, що МЗС у нинішньому стані та з нинішнім керівництвом навіть теоретично не зможе забезпечити викoнання покладених на нього життєво важливих завдань: подолання російської агресії та деокупація Донбасу і Криму політичними і дипломатичними засобами, пошук зовнішньої підтримки у здійсненні реформ та європейська інтеграція.

Таким чином у 2017 рік ми входимо не лише з слабким політичним лідерством, слабкою економікою, неефективними державними структурами, розчарованим та дезорієнтованим суспільством, яке не має відповіді ні на питання яку ж ми країну будуємо, ні на питання як вирішити головну проблему країни – війну на Донбасі, та вийти з конфлікту з Росією.

Що робити?
Насамперед, слід чітко визначити, що головним викликом і головним завданням для української зовнішньої політики є врегулювання конфлікту з РФ та відновлення територіальної цілісності і суверенітету у кордонах 1991 року. Інші пріоритети включають як внутрішні зміни, насамперед реформу дипломатичної служби, так і зовнішньополітичні завдання – досягнення нарешті практичних результатів у відносинах з ЄС, створення міцних союзів з країнами-"однодумцями", побудова навколо своїх кордонів поясу країн за принципом "нуль" проблем з сусідами, просування українського експорту і залучення інвестицій тощо – все це важливо, але може просто не відбутися через неврегулювання проблеми номер один - Росії.

Потрібно припинити євроатлантичну тріскотню! Нас не чекають в НАТО до врегулювання конфлікту з РФ, а розмови про вступ в ЄС з 15 грудня 2016 року протягом наступних 20 років сприйматимуться в Європі як прояв зовнішньополітичної неадекватності. Україні потрібно зосередити усі зусилля у внутрішній політиці на радикальних реформах і лібералізації економіки, а у зовнішній політиці - на припиненні конфлікту з РФ і підпорядкувати цьому усі інші напрями дипломатичної діяльності.

Чи є шанс для мирного врегулювання конфлікту з РФ без капітуляції та з збереженням територіальної цілісності та суверенітету у рамках кордонів 1991 року?На нашу думку – так. Прихід у Білий дім нової адміністрації створює унікальне вікно можливостей для цього. Напевне, краще сказати «шпаринку» можливостей, але таки можливостей. Це улюблена гра американських – та й не лише – аналітиків і дипломатів: як перетворити проблеми і загрози можливості та рішення. Ніхто не любить проблеми. Усім подобається рішення – тому якщо це рішення запропонує Україна, то навіть при нинішньому зневажливому ставленні до неї у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні та Москві до нього щонайменше поставляться з великим інтересом. Тому треба діяти. Тим більше, що втрачати щось залишилось дуже мало, а часу – ще менше. Надання Києвом своїх пропозицій для врегулювання конфлікту відновить інтерес до України, зробить її цікавою, перетворить з обєкту на субєкт переговорного процесу – навіть якщо не усі пропозиції будуть підтримані.
Що ж має запропонувати Україна Москві та Вашингтону, щоб стати суб'єктом, а не об'єктом їх переговорів?
Нижче викладено орієнтовний план врегулювання конфлікту з Росією і повернення суб'єктності України у міжнародних відносинах. Але якщо нинішня влада так само почне здійснювати цей план як вона євроінтегрувала країну, отримувала безвізовий режим з ЄС чи статус стратегічного партнера США поза НАТО, то я першим буду заперечувати. Для реалізації будь-якого плану врегулювання конфлікту з РФ потрібні декілька передумов, ключовою з яких є бажання і здатність поєднати військово-політичні та дипломатичні засоби гри, а також наявність мінімального рівня консенсусу і підтримки дій влади серед політикуму і у суспільстві.

Наприклад – немає сенсу вступати у подібну гру, якщо на кордонах з Кримом не буде стояти стотисячна добре озброєна і мотивована армія на чолі з керівником, який без жодного сумніву поведе її в атаку, якщо в певний момент міжнародні гравці зроблять хоч найменший натяк на визнання анексії Криму. Немає сенсу вступати в таку гру, якщо замість побудови щороку по п'ять-сім воєнних кораблів у Миколаєві витрачатимуться бюджетні кошти на "пожежні машини Ляшка". Для будь-якої дипломатичної гри має бути довіра до політичного керівництва, а не насмішки про те, що "він за свою фабрику в Липецьку не лише Крим здасть"... Сподіваємось, що політичне керівництво розуміє усю серйозність викликів, які стоять зараз перед Україною і перед ними особисто.

Працююча концепція врегулювання конфлікту має базується на багаторівневому і багатовимірному характері "українського конфлікту" та примиренні корінних інтересів сторін, якими є для Росії перегляд європейської архітектури безпеки і унеможливлення вступу України в НАТО, а для України – відновлення територіальної цілісності та суверенітету.

Саме обмін "суверенітет взамін за нейтральність" і може стати основою врегулювання, гарантами якого будуть США і РФ. За подібним принципом Кіссінджер свого часу сконструював Кемп-девідську угоду, така "мова" і пропозиції зрозумілі усім гравцям і точно забезпечать залучення України до переговорів хоч на певний період.

9 кроків до миру
І. Можливі домовленості на геополітичному рівні:
1
Проголошення політики нейтралітету України
Україна може погодитись з відмовою від членства в НАТО (яке і так неможливе до врегулювання конфлікту з РФ) і проголошення свого нейтрального статусу у відповідь на припинення агресії, виведення військ з усієї території та надання Україні взаємних перехресних обов'язкових безпекових гарантій РФ з одного боку та США з іншого. Обидві сторони – РФ і США - надають Україні обов'язкові гарантії безпеки у випадку військового вторгнення чи економічного чи будь-якого іншого тиску. У випадку тиску чи агресії РФ - це вважатиметься агресією проти не лише щодо України, але й США і навпаки – тиск чи агресія США чи НАТО на Україну є агресією проти РФ. Таким чином Україна отримує безпекову парасольку і може заявити про свій позаблоковий статус чи нейтралітет. Такий статус може бути закріпленим у законодавстві України чи навіть підтверджений РБ і ГА ООН.
2
Загальноєвропейська зона вільної торгівлі від Лісабону до Владивостоку
Попередній пункт нейтралізує російську стурбованість щодо НАТО та надає Україні оновлені гарантії безпеки та відновлення суверенітету. Для врегулювання побоювань РФ щодо ПВЗВТ України та ЄС обидві сторони – Україна та РФ – запропонують ЄС розпочати переговори щодо поширення Європейського економічного простору на Україну та РФ, на найближчому етапі – створення ЗВТ ЄС не лише з Україною, але й з РФ. Обидві сторони запропонують ЄС запровадження безвізового режиму щодо РФ та ініціюють прийняття Хартії свободи пересування особи на європейському континенті з гарантією усім європейцям вільно подорожувати від Лісабону до Владивостоку. Така ідея відповідає як прагненням ЄС відновити конструктивні відносини з РФ, заспокоює побоювання РФ бути ізольованим від європейських процесів, так і задовільняє європейські прагнення України. Створення ПВЗВТ, яка охоплюватиме і РФ, знімає штучну проблемність угоди про асоціацію з Україною для РФ.
3
Побудова нової архітектури безпеки
США, РФ та Україна спільно ініціюють звернуться до ОБСЄ із проханням провести нову безпекову конференцію щодо перегляду європейської архітектури безпеки та створенням нових, ефективних механізмів забезпечення безпеки, непорушності кордонів тощо. Новий процес може привести до об'єднання безпекових гарантій в рамках НАТО та ОБСЄ, поширення євроінтеграційних процесів, свободи руху товарів, капіталів, послуг і людей по всьому європейському континенту, включаючи Росію.
ІІ. Врегулювання статусу Кримського півострова
1
Севастополь
Для врегулювання кримської проблеми сторони розділять і окремо вирішуватимуть питання статусу Криму та воєнної бази в Севастополі. Щодо Севастополя Україна погодиться надати його в аренду РФ на 99 років за зразком аренди Гонконгу Британією у Китаю. Тобто РФ визнає формальний суверенітет України над Севастополем, а Україна дозволяє РФ мати власну адміністрацію та управління містом. Севастополь визнається під формальним українським суверенітетом, але відділяється адміністративним кордоном від Криму, управляється призначеним РФ губернатором і є російською військовою базою. Дозволяється подвійний грошовий обіг, спеціальний митний режим тощо.
2
Крим
Сторони запроваджують модель Північно-Ірландського врегулювання (Угода Страсної П'ятниці від 1998 року) для визначення статусу кримського півострова. На 20 років встановлюється мораторій щодо статусу Криму. Півострів залишається під українським суверенітетом, але усі державні повноваження і функції за винятком зовнішньої, безпекової політики, грошового обігу передаються місцевим органам влади. Усі громадяни, які живуть в регіоні, можуть вільно обирати українське чи російське громадянство, вибір громадянства не може зумовлювати жодної дискримінації, у тому числі щодо зайняття посад у місцевих органах влади. Усі податки залишаються в Криму, уряд формується за принципом етнічного та релігійного квотування за згодою Києва, яка надається після консультацій з РФ. Для контролю за збереженням миру та правами людини на півострові запроваджуються міжнародні моніторингові місії. Через 20 років сторони у випадку необхідності спільно проводять референдум у Криму щодо приналежності острова до України чи РФ, результати якого погоджуються беззастережно визнати і зробити відповідні зміни у своїх конституціях щодо приналежності. Якщо ж запропонована модель подвійного суверенітету влаштовуватиме і сторони, і жителів півострова, то статус залишатиметься незмінним.
3
Український суверенітет і спільне управління півостровом
Україна забезпечує управління питаннями національної безпеки, зовнішіх зносин, грошового обігу в Криму. На Кримському півострові та акваторії Чорного моря дозволяється спільна економічна діяльність, освоєння ресурсів, створюються спільні «Вільні економічні зони» та «території окремого розвитку», розвивається гральний бізнес тощо. Україна та Росія проголошують Крим територією дружби і партнерства, спільно роблять інвестиції у розвиток півострова.
ІІІ. Російсько-українське примирення
1
Нормалізація українсько-російських взаємин
Врегулювання (чи вже навіть спроба врегулювання) геополітичних суперечностей може розблокувати врегулювання питання Криму і дозволити розпочати нормалізацію українсько-російських взаємин. Україна та РФ мають погодитись повернутися до існуючої двосторонньої договірно-правової бази, у тому числі і до так званого Великого договору, який має бути пролонгований. Сторони відновлять домовленості, у тому числі і ті, які були досягнуті 16-17 грудня 2013 року, зокрема, щодо ВТС. Україна погодиться продати або віддати у концесію ті заводи ВПК, які працюють лише на російському ринку, акціонувати з можливістю купівлі акцій Росією інших підприємств. Росія гарантуватиме контроль України над використанням продукції ВПК, яка вироблятиметься на нашій території. Сторони відновлять співробітництво у рамках спільних економічних проектів (АН 70, спільне кораблебудування, побудова кільцевої причорноморської дороги тощо), розпочнуть гуманітарне співробітництво. Сторони запровадять програми примирення та взаєморозуміння на основі європейського досвіду примирення. Сторони відновлять повноцінні економічні та культурно-гуманітарні відносини, спрощений контроль кордону.
2
Україна впровадить «третій енергопакет» ЄС
Україна впровадить «третій енергопакет» ЄС і лібералізує газовий ринок у відповідності із законодавством ЄС, надасть допуск до продажу газу кінцевим споживачам, які відповідають визначенню ЄС щодо кваліфікованого оператора. НАК Нафтогаз буде розділений, а ГТС буде передано окремій компанії, яка буде акціонована і акції якої зможуть купити будь-які зацікавлені сторони. Україна погодиться виставити на продаж акції компанії Укртрансгаз за умови забезпечення рівного доступу усіх сторін до використання ГТС. Разом усі ці заходи усунуть "енергетичні" подразники у двосторонніх відносинах з РФ.
3
Згода РФ вивести усіх своїх агентів впливу з Донбасу
Умовою для просування по усіх попередніх пунктах має стати згода РФ вивести усіх своїх агентів впливу з Донбасу. З дня "Д" питання врегулювання конфлікту на сході країни має бути переведено у внутрішньополітичну площину і вирішуватися лише Києвом. Як міжнародна спільнота не втручається у врегулювання Росією ситуації в Чечні, Іспанією – у країні Басків чи Британією у Шотландії, так само питання Донбасу є виключно внутрішньополітичним питанням для України, де немає місця зовнішнім гравцям. Як жест доброї волі разом з рішенням щодо нейтралітету Україна може (але не зобов'язана) прийняти нову Конституцію з максимальними правами регіонів (у ідеалі нову Конституцію мала би прийняти окрема конституційна ассамблея), амністію для усіх, хто не здійснював кримінальні злочини чи державну зраду. Усі, хто вважають Україну своєю Батьківщиною, отримають можливості для реінтеграції. Терористи, які до дня "Д" не залишать українську територію, будуть знищені без переговорів. Україна прийме та впровадить державну стратегію реінтеграції ОРДЛО на основі миробудівничого досвіду ООН.
Реалізація такого плану потребує швидких дій президента країни – але насамперед всередині нашої держави. Потрібно досягти консенсусу чи хоча би взаєморозуміння з ключовими політичними силами, громадськими рухами і організаціями. На цій основі потрібно негайно провести консультації з партнерами – насамперед країнами – сусідами, які так само, як і ми, відчувають російську небезпеку. Цей план має мати підтримку сусідніх країн, що не просто, але можливо. Ключові гравці в ЄС, без сумніву, зустрінуть такий план аплодисментами. Для них він – гора з плеч, перетворення проблеми у вирішення. Безвіз тоді може дуже швидко стати першим приємним жестом підтримки з боку ЄС.

Для нового американського керівництва український план так само стане приємною несподіванкою, ложкою, яку подали вчасно до обіду. Потребуватиметься певний тиск щодо заміни необовязкових Будапештських запевнень на обовязкові безпекові гарантії – але врегулювання "української проблеми" коштує цього.

Якщо ні, то...
Даний чи подібний план продемонструє добру волю України і деактуалізує мінський процес. Україна не може просто відкинути Мінські домовленості, але вона пропонує новий план врегулювання саме з огляду на неефективність мінського процесу. Даний план виходить за рамки суто українсько-російського протиборства і може стати платформою для ширшого процесу оновлення неефективних міжнародних інституцій, повернення у міжнародних відносинах до верховенства права, а не права сили.

У випадку відмови Росії від такого плану врегулювання Україна як країна, що запропонувала максимально конструктивне рішення проблеми, яке було відкинуто агресором, має різко загострити ситуацію і піти на серйозне підвищення ставок. Зокрема, Україна подати декілька резолюцій щодо російської агресії та анексії Криму в РБ ООН. Ветування Росією подібних резолюцій дозволить Україні вимагати скликання спеціальної сесії Генасамблеї ООН, на якій поставити питання засудження російської агресії та запровадження санкцій щодо РФ.

Це системно переформатує переговорний процес і вже дозволить Україні визначати порядок денний врегулювання конфлікту. Ініціатива перейде до України, яка на основі своєї конструктивної позиції зможе будувати зовнішньополітичні коаліції - за нову Європу, Балто-чорноморський альянс тощо. Навіть найпесимістичніший розвиток подій все рівно залишає Україну гравцем і створює набагато кращі сценарії, аніж бути розмінною монетою чи полем бою між геополітичними фігурами. Залишається лише подивитися, чи готове нинішнє керівництво України до такої гри.
Василь Філіпчук
дипломат, голова правління МЦПД
© Апостроф, 2017
Made on
Tilda